банер

Фауна

Комахи 

Більшість комах, як і інших безхребетних тварин, провадять прихований спосіб життя, що, в поєднанні з невеликими розмірами, становить певну перешкоду для спостережень за ними в природі. Крім того, їх, як правило, відносно легко виявити лише на певних фазах розвитку (переважно в дорослій або імагінальній фазі), а ці фази розвиваються тільки протягом обмеженого, здебільшого короткого (кілька тижнів) сезонного періоду. Тому з метою попереднього ознайомлення читача з фауною комах РЛПН наводимо огляд найпомітніших і найцікавіших її представників у розрізі сезонного розвитку природи від ранньої весни до осені, який міг би бути своєрідним путівничком для тих, кого цікавить і захоплює безмежно різноманітний світ живої природи.

Комах можна знайти в природі протягом усього року, але взимку трапляються здебільшого лише зимуючі в різноманітних сховках особини. Десь у середині березня, в перші теплі й сонячні весняні дні, зі своїх схованок під корою, в дуплах, печерах тощо, вилітають зимуючі види денних метеликів. Це яскраво-жовта лимонниця (Gonepteryx rhamni), чорно-бура зі світлою облямівкою жалібниця (Nymphalis antiopa), відоме всім павичеве око (Inachis io), кропив’янка (Aglais urticae), щербатка (Polygonia c-album) і барвниці звичайна та чорно-руда (Nymphalis polychloros, N. xanthomelas). Вони належать до довгожителів серед метеликів, оскільки виходять з лялечок влітку попереднього року, літають до пізньої осені і після зимової сплячки знову з’являються навесні. Рекордсменом з тривалості життя в дорослій фазі є лимонниця, яка може прожити 10-12 місяців, так, що в червні інколи можна одночасно зустріти як яскравих свіжих метеликів нового покоління, так і вицвілих та „потріпаних” минулорічних. Набагато більше метеликів у цю пору літають вночі, інколи навіть майже при нульовій температурі, але побачити їх можна хіба випадково вдень на стовбурах дерев, або вночі біля якогось яскравого джерела світла. Це, наприклад, забарвлені під візерунок кори п’ядуни пухнастий (Lycia hirtaria)і весняний (Biston stratarius), совковидка Achlya flavicornis, названа так за кумедні «совині вушка» на спинці, а також багато видів совок, або нічниць (Noctuidae). Багато ранньовесняних видів метеликів у дорослій фазі лише використовують запаси поживних речовин, накопичені у фазі гусениці. Для тих, що потребують живлення, джерелом їжі часто є нектар з вербових котиків або деревний сік.

У квітні, в пору, коли зазеленіє трава і починають розпускатися бруньки на деревах, якщо пощастить, можна зустріти декілька великих і гарних видів нічних метеликів. Це, зокрема, шовкопряд березовий (Endromis versicolora), який, хоча й занесений до Червоної книги України  (2009), у Парку та й загалом у Карпатському регіоні є досить звичайним видом, приуроченим до березняків і заплавних вільшняків. Цей дуже гарно, наче писанка, забарвлений метелик рідко можна побачити тому, що він літає тільки в теплі ночі (що в квітні буває нечасто), а вдень спочиває високо на тонких гілочках берез, де знизу здається сухим торішнім листком. Дорослі метелики живуть лічені дні – після парування самки відкладають по 20-30 яєць на бруньки берези і відразу гинуть, так само як і самці. Гусениці, що незабаром виходять, живляться молодими листками і вже приблизно через місяць закінчують свій розвиток і заляльковуються в рідкому коконі, де лялечка переживає більшу частину року – до наступної весни. Ще один вид – сатурнія, або павиноочка мала (Saturnia pavonia) також занесений до Червоної книги, і трапляється на узліссях, лісових галявинах і місцях із заростями чагарників. Самці (розміром 40–50 мм) літають удень в теплу сонячну погоду з досить швидким і «неправильним» польотом, відшукуючи самок; вони добре помітні завдяки оранжево-рудим заднім крилам. Самки більші (60–70 мм), літають лише вночі, часто прилітаючи на світло. Ці метелики живуть недовго – 1-2 тижні. Їх гусениці навесні та влітку розвиваються на різних чагарниках й чагарничках, а лялечка зимує в товстому коричневому грушеподібному коконі, прикріпленому, як правило, на розвилці тонких гілок. Ще один представник родини павиноочок, або сатурній (Saturniidae) – сатурнія руда або аглія (Aglia tau), на відміну від двох попередніх видів, добре помітний навесні у природі. Яскраво-руді самці аглій, подібно до вогників, швидко літають у сонячну погоду серед стовбурів у букових лісах до тих пір, поки цілком не розпуститься листя (середина -кінець травня). Незважаючи на яскраве забарвлення, вони є зовсім непомітними на тлі сухого опалого торішнього листя. Самки малорухливі, їх зрідка можна побачити на стовбурах дерев, а вночі вони часом прилітають до світла. Аглія – характерний вид букових і грабових лісів, який, хоча й занесений до Червоної книги України, але звичайнісінький і в Карпатах, і навіть у приміських лісах околиць Львова.

Дуже характерним і помітним весняним видом денних метеликів є зірочка (Anthocharis cardamines), самці якої виблискують у польоті яскраво-оранжевими плямами на білих передніх крилах. Цей вид можна побачити всюди на луках, галявинах і узліссях у квітні – травні.

Навесні в лісах з’являються великі й часто яскраво, з металевим блиском, забарвлені жуки – туруни (Carabidae). Взимку їх можна знайти зимуючими в комірках під корою повалених дерев або в трухлявих пеньках, а навесні та влітку – на лісових стежках або під колодами, у різних вогких місцях. Це хижі, рухливі, здебільшого нелітаючі жуки, які ведуть переважно нічний спосіб життя, поїдаючи різноманітних безхребетних тварин. Туруни – одна з найбагатших за видовим різноманіттям родин жуків, або твердокрилих (Coleoptera). В Україні їх відомо понад 700 видів, а з них у Карпатах – близько 450. Найбільші й найгарніші види належать до роду Carabus, багато представників якого в Україні поширені лише в Карпатському регіоні. Зокрема, для гірських лісів Карпат, для турунів характерні яскравий золотисто-зелений, з ребристими надкрилами, турун Ешера (Carabus auronitens escheri), бронзово-зелений або мідно-бронзовий турун затьмарений (Carabus obsoletus), фіолетово-чорний, з яскравою металево-блискучою облямівкою, турун Завадського (Carabus zawadzkii), невеликий бронзовий турун Ліннея (Carabus linnei). Значно рідше трапляється матово-бронзовий, з пурпурним полиском турун нерегулярно-ямковий (Carabus irregularis), який приурочений до старих гірських букових і мішаних лісів. Темно-сірий, з глибокими ямками на надкрилах, турун мінливий (Carabus variolosus) цікавий тим, що полює безпосередньо у воді – в калюжах, струмках тощо, де його поживою є дрібні ракоподібні та інші водні безхребетні тварини. У лісах РЛПН також часто трапляються широко розповсюджені й у рівнинних лісових регіонах туруни фіолетовий (Carabus violaceus), шкірястий (C. coriaceus), гладкий (C. glabratus), бляшковий (C. cancellatus).

До кінця травня в природі поступово зникають комахи весняного комплексу і з’являється все більше видів, властивих першій половині літа. Серед літаючих жуків у цю пору особливо помітні бронзівки (Cetoniidae) – яскраві, металево-блискучі жуки розміром 15-20 мм, які швидко літають в теплу сонячну погоду й у великій кількості скупчуються на квітучих чагарниках. У Парку трапляється декілька видів бронзівок, найчисельнішими з яких є золотиста (Cetonia aurata) і металева (Potosia metallica). Рідше можна зустріти велику (до 25-30 мм), темно-зелену з білим мармуровим рисунком, бронзівку похмуру (Liocola lugubris), яка майже не відвідує квітів й тримається здебільшого в кронах листяних дерев, де живиться витікаючим деревним соком. На відміну від більшості жуків, бронзівки злітають дуже швидко, без жодної підготовки. Такому «вертикальному» злету вони завдячують особливій конструкції крилового апарату: при злеті бронзівки не розкривають верхні тверді надкрила, як це роблять решта літаючих жуків, а зразу висовують нижню «робочу» пару крил у прорізи збоку між надкрилами й черевцем. Їхні личинки, подібні до личинок хрущів, розвиваються в трухлявій деревині й у мурашниках.

У червні – липні на лісових дорогах і просіках часто можна побачити великих ефектних метеликів – райдужниць велику й малу (Apatura iris, A. ilia), стрічкара тополевого (Limenitis populi) й схожого, але меншого за розмірами стрічкара каміллу (L. camilla). Самці райдужниць нагадують тропічних метеликів – вони яскравими синьо-фіолетовими блискавками швидко літають над лісовими дорогами, часто сідаючи біля калюж або на вологий грунт. Мінливий райдужний блиск поверхні їх крил зумовлений не пігментним забарвленням, а також оптичним ефектом – заломленням світла в прозорих призмоподібних лусочках, які наче черепицею вкривають крила метеликів. Стрічкар тополевий дещо більший за розмірами від райдужниць, і також має схоже темне забарвлення крил з білими перепасками, але замість яскравого синьо-фіолетового блиску його крила в польоті мають слабший зеленкувато-стальний полиск. Райдужниця велика й стрічкар тополевий занесені до Червоної книги України, але в Східних Карпатах, як і в РЛПН ці види трапляються часто. Те саме стосується ще кількох широко відомих «червонокнижних» видів денних метеликів.

Серед них – загальновідомий махаон (Papilio machaon), якого можна зустріти від травня до серпня на різноманітних відкритих місцях – луках, галявинах, узліссях та на присадибних ділянках. Махаон – перший вид метеликів, який отримав наукову назву. Це відбулося в 1758 р. завдяки шведському вченому Карлу Ліннею, який розробив сучасну наукову номенклатуру й систематику всіх живих істот. Водночас, Лінней мав особливий сентимент до метеликів, саме він започаткував цікаву традицію, за якою ці гарні й ефемерні створіння отримували імена античних богів, міфічних та епічних героїв, а також відомих історичних постатей. Тому, спостерігаючи в природі за метеликами, ми можемо ніби наочно «побачити» персонажів еллінського та римського пантеонів (Аполлон, Мнемозина, Гера, Геката, Феба, Ірида, Евномія, Селена, Дафна, Пафія), а також єгипетського (Осіріс), скандинавського (Фрейя, Фриґґа, Тор) та інших. Власне Махаон – персонаж «Іліади» Гомера, син Ескулапа, лікар і опікун поранених під час троянської війни.

До досить звичайних на території Парку «червонокнижних» видів належить і мнемозина (Parnassiusmnemosyne). Цього метелика можна побачити з кінця травня до початку липня на узліссях і лісових галявинах, і його легко здалеку сплутати із звичайним біланом. Проте, як і махаон, він належить до родини парусників (Papilionidae) і, на відміну від біланів, він має важкий, планеруючий політ, волохате тільце і напівпрозорі крила з кількома чорними плямками. Мнемозина літає тільки в сонячну погоду, варто набігти хмаринці, як вона складає крила і падає в траву. Це досить локально поширений і рідкісний у рівнинній частині України вид, але в Карпатах він звичайний, а місцями навіть масовий. Гусениці мнемозини розвиваються на кількох видах рясту – рослини, характерної для широколистяних, особливо букових лісів, тому цей метелик не віддаляється на значну відстань від лісу. Популярна назва  мнемозини – чорний аполлон і тому цей вид часто плутають зі справжнім аполлоном (Parnassiusapollo), який більший (70–90 мм в розмаху крил), має по дві круглі червоні плями на задніх крилах і належить до найрідкісніших та найбільш загрожених в Україні видів метеликів. За всю історію досліджень з середини ХІХ ст. в Україні відомо не більше 10 достовірних місць знахідок аполлона – на Поліссі, Волино-Поділлі та в Карпатах. Остання його достовірна знахідка датована 1967 р. Це реліктовий, екологічно дуже вибагливий вид, який у горах Центральної Європи дуже локально населяє сухі, скелясті й сонячні схили лісового поясу, і якому загрожує зникнення як через ізольованість і малу чисельність популяцій, так і через заростання лісом або знищення людиною його оселищ.

До справді раритетних видів метеликів Надсяння належать занесений до Червоної книги України жовтюх торфовищний (Coliaspalaeno) і його екологічний вид-супутник синявець торфовищний (Plebejusoptilete). Ці два види були вперше виявлені тут декілька років тому на оліготрофному болоті Мішок в долині Сяну, і для першого з них це єдине поки що відоме місце знаходження в Українських Карпатах. Обидва види є тирфофілами – тобто приуроченими виключно до верхових торфових боліт із заростями лохини (Vaccinium uliginosum), яка є кормовою рослиною для їхніх гусениць. Їх можна зустріти на болоті з червня до початку-середини липня. Ці види, в комплексі з низкою інших характерних торфово-болотних видів, ширше розповсюджені на Поліссі, а в нашому регіоні їхні оселища мають реліктовий характер і повинні охоронятися.

У травні – червні літають декілька видів великих і гарно забарвлених бражників (Sphingidae). У цю пору вночі біля джерела світла подекуди у великій кількості можна спостерігати зеленкувато-оливкового бражника липового (Mimas tiliae), сірого, з кіноварними плямами на задніх крилах, бражника тополевого (Laothoe populi), мармурово-бежевого, з великими чорно-синіми «очками» на задніх крилах, бражника окатого (Smerinthus ocellatus), рожево-бурого, з поздовжніми білими смугами на передніх крилах, бражника підмаренникового (Hyles galii), дуже гарного рожево-оливкового бражника середнього винного (Deilephila elpenor). Це, загалом, звичайні представники нашої фауни метеликів. У стані спокою бражники, як і більшість інших нічних метеликів, добре маскуються під навколишнє природне оточення завдяки характерному забарвленню й формі крил. Деякі з них є видатними літунами, що можуть долати тисячі кілометрів з берегів Середземного моря аж до Полярного кола, розвиваючи швидкість до 50-60 км на годину. Такими, наприклад, є відомий у нас за поодинокими знахілками бражник олеандровий (Daphnis nerii) і не настільки рідкісний бражник мертва голова (Acherontia atropos), один з міграційних шляхів якого проходить долиною р.Уж через Ужоцький перевал.
„Мертва голова” – один з найцікавіших наших метеликів. Великий (до 120 мм в розмаху крил), із темними передніми крилами і смугасто-жовтими черевцем та задніми крилами, він має оригінальний світлий малюнок у вигляді черепа на спинці. Можна собі уявити жах неосвічених людей, коли цей «вісник смерті» випадково залітав на світло вночі до оселі. До того ж, будучи потривоженим, метелик видає дуже неприємний голосний писк. Знаменитий цей метелик і тим, що він полюбляє «грабувати» бджолині вулики. Залізаючи вночі через льоток у вулик, метелок „мертва голова” намагається поласувати свіжим медом, але дуже часто цому вже не вдається звідти вийти, і згодом бджолярі знаходять у вулику висохлу, обгорнуту восковою плівкою мумію зажаленого насмерть невдахи. Цікавим явищем є й щорічні міграції цього метелика на північ, що трохи нагадують перельоти птахів. У теплі весняні й літні ночі запліднені самки вирушають із Середземномор’я, Північної Африки й Передньої Азії (де вид мешкає постійно) на північ і, долаючи холодні гірські перевали та несприятливі погодні умови, сягають Середньої і навіть Північної Європи. Там вони відкладають яйця, з яких згодом виходять гусениці, що живляться на різноманітних пасльонових рослинах, найпоширенішою з яких у нас є звичайна картопля. Наприкінці літа гусениці завершують свій розвиток і заляльковуються в грунті, де в пору копання картоплі на городах інколи можна знайти великі коричневі лялечки мертвої голови. З тих, що вціліли, у вересні – жовтні виходять метелики місцевого покоління, але нащадків вони не дають, оскільки, по-перше, швидко гинуть за перших осінніх приморозків (вид теплолюбний і не переносить від’ємних температур), а по-друге, гусениці цього виду в наших широтах не можуть нормально розвинутися через брак тепла і відповідного світлового режиму (тропічний 12-годинний ритм дня і ночі), і в результаті метелики виходять неплідними. І ці невдалі спроби експансії тривають з року в рік. Мертва голова занесена до Червоної книги України, але, як і у випадку з виключеним з неї нещодавно олеандрового бражника, це, очевидно, необгрунтований охоронний захід для виду, який на території України не має постійних популяцій, а всі наші особини є або мігрантами з півдня, або їх стерильними нащадками.

У розпалі літа, в червні – липні, в лісах Парку з’являються численні комахи-ксилофаги (тобто ті, що розвиваються в живій або мертвій деревині). Серед них багато великих і гарних жуків – зокрема, вусачів (Cerambycidae) та крицяків або златок (Buprestidae). Цих комах дуже рідко можна побачити в лісі, у їх природному оточенні, оскільки вони провадять прихований спосіб життя або тримаються в кронах дерев. Значно зручніше спостерігати їх на свіжих вирубках, де є повалені стовбури та інші деревні залишки. У такі оселища жуки-ксилофаги у великій кількості злітаються з навколишніх лісових масивів, приваблені запахом розігрітої на сонці деревини. Їхній видовий склад насамперед залежить від породного складу навколишніх лісів і деревини, залишеної на вирубці. Для букових лісів дуже характерним видом є малий дубовий або вишневий вусач (Cerambyx scopolii), якого часто плутають з набагато більшим (50-60 мм) і рідкісним, занесеним до Червоної книги, великим дубовим вусачем (Cerambyx cerdo), котрий у гірських лісах Карпат не трапляється. За зовнішнім виглядом малий дубовий вусач є майже точною копією великого, він також має видовжене темне тіло, дуже довгі членисті вуса, але значно скромніші розміри (25-35 мм). Якщо пощастить, в околицях старих бучин у липні – серпні вам може трапитися куди цікавіший і гарніший вусач альпійський (Rosalia alpinа). Це монтанний (гірський) вид, який занесений до Червоної книги України і охороняється у всіх країнах Європи. Він великий (30-40 мм), з оксамитовою текстурою надкрил, блакитно-сірий із характерним чорним рисунком і довгими строкатими вусами. Загалом досить рідкісний і локально поширений (в районі РЛПН і в Східних Бескидах загалом відомі лише поодинокі знахідки), в деяких районах Східних Карпат, а особливо в Закарпатті, цей вид досить звичайний і численний. Він приурочений до старих букових лісів, тому є одним з видів-індикаторів букових пралісів.
Так само, як вусач альпійський, приурочений до старих букових лісів, златка австрійська (Eurythyrea austriaca) є характерним мешканцем старих ялицевих і мішаних лісів з ялицею білою. Цього довгастого, металево-блискучого золотисто-зелено-пурпурового жука розміром 20-25 мм можна зустріти в гарячу липневу пору на розігрітих на сонці ялицевих колодах і стовбурах. Хоча він і не занесений до Червоної книги, але насправді цей вид в Україні поширений лише в Карпатах і є в нас набагато рідкіснішим, ніж вусач альпійський.

Для смерекових лісів характерними є великий і малий ялиновий вусачі (Monochamus sartor, M. sutor). В спекотний літній день у місці, де є багато хвойної деревини, цих бронзово-коричневих, з мармуровим рисунком, довговусих жуків можна спостерігати десятками й сотнями. Там само трапляються й різні види златок – жовтоплямиста (Buprestis haemorrhoidalis), гельветська (Anthaxia helvetica), золотокрапкова (Chrysоbothris chrysostigma) та інші. Тут ми навели лише декілька видів. Насправді в теплий літній день на вирубці можна побачити масу інших цікавих і красивих комах – жуків, рогохвостів, їздців та багато інших безхребетних. Не варто вважати комах-ксилофагів шкідниками – абсолютна більшість із них заселяють пошкоджені, хворі дерева або й вже мертву деревину і, переробляючи її, беруть участь у життєво необхідному для будь-якої екосистеми процесі розкладу органіки й повернення в грунт цінних поживних речовин. Серед них є багато рідкісних видів, які зникають унаслідок вирубування старовікових (перестиглих) природних лісів і заміни їх штучними насадженнями.

Приблизно з середини липня різноманітність комах у природі починає зменшуватися. Поступово в лісах зникають туруни, які залягають до осені або й до наступної весни у сплячку, стає менше інших жуків і метеликів. Проте, саме в цю пору починають літати метелики – гірняки (Erebia) – представники специфічної, майже суто гірської групи денних метеликів, максимум видового різноманіття яких припадає на Альпи та інші високі гори Європи. У Бескидах трапляються 4 види роду: гірняк медуза (Erebia medusa), який не є суто гірським видом і поширений практично всюди в лісовій та лісостеповій зонах; ефіопка і лігея (Erebia aethiops, E. ligea) – монтанні види, характерні для гірського лісового поясу Карпат, але, тим не менше, дуже локально поширені й у прилеглих рівнинних регіонах; евріала (Erebia euryale) – суто гірський, бореально-монтанний вид, який у Карпатах найчисельніший у смерековому й субальпійському поясах, на висотах 800–2000 м. Єдиний поки що виявлений в Україні справді високогірний альпійський вид – гірняк манто (Erebia manto), в Бескидах не трапляється. В другій половині літа можна побачити й багато інших видів метеликів: махаона, жовтюхів лучного й шафранового (Colias hyale, C. crocea), яскравих вогняно-рудих перламутрівок (Argynnis paphia, A. aglaja, A. adippe, A. niobe, Issoria lathonia, Brenthis daphne, B. ino), павичеве око, адмірала (Vanessa atalanta), ріп’яхівку (Vanessa cardui),строкату чорно-білу галатею (Melanargia galathea), коричнево-бурі волове очко (Maniola jurtina) і гіперанта (Aphantopus hyperantus), блакитних синявців аріона, ікара, аргуса (Maculinea arion, Polyommatus icarus, Plebejus argus) та інших.

У другій половині літа вночі літає багато видів метеликів-совок, або нічниць (Noctuidae). Їхнє різноманіття в нашому регіоні представлене приблизно 400 видами, які мають розміри від 10 до 100 мм. Особливо ефектні орденські стрічки (Catocala) – великі, розмірами 60–100 мм совки із скромно забарвленими сірувато-коричневими передніми крилами й яскравими, червоно- або жовто-чорними чи блакитно-бурими задніми, рисунок яких власне й нагадує орденську стрічку. На території РЛПН трапляються орденські стрічки жовта (Catocala fulminea), червона (C. nupta), тополева (C. elocata), вербова (C. electa) і блакитна (C. fraxini) – занесена до Червоної книги України. Вдень ці метелики спочивають на стовбурах дерев, зі складеними передніми крилами вони зовсім непомітні на тлі кори. Якщо їх потурбувати, вони різко розкривають яскраві задні крила і, користуючись ефектом раптовості, швидко злітають і втікають. До гарно забарвлених совок належать металовидки (Plusiinae), названі так за металево-блискучі деталі малюнку крил. Серед них є декілька характерних гірських видів, а саме: бронзово-коричнева, з блискучими зеленими плямами на передніх крилах металовидка шавлієва (Diachrysia chryson), коричнева, з сріблястими дзеркальцями Autographa bractea, подібні до неї, з блискучим мармуровим рисунком бузково-коричневих барв Autographa jota, A. pulchrina, і, нарешті, досить рідкісна, занесена до Червоної книги, евхальція різнобарвна (Euchalcia variabilis). Всі ці види віддають перевагу вологим узліссям і галявинам у долинах гірських річок та потоків.   

Систематично спорідненими з совками метеликами є ведмедиці (Arctiidae), які часто виклично яскраво і строкато забарвлені. Серед найпоширеніших в РЛПН видів – ведмедиця кая (Arctia caja) і занесена до Червоної книги України ведмедиця-господиня (Callimorpha dominula). Цього гарного, але дуже полохливого метелика, з блискучими зеленкувато-синіми з білими й жовтими плямками передніми крилами і яскравими чорно-червоними – задніми, можна зустріти на суцвіттях гадючника, крем’яника або сідача вдень у липні-серпні, на вологих узліссях і галявинах. Яскраве забарвлення ведмедиць – це пересторога для птахів, оскільки вони отруйні.

Протягом усього літа на світло вночі прилітають сотні невеликих, ніжних та ажурних ширококрилих метеликів-п’ядунів (Geometridae). В окремі теплі ночі на ранок мони можуть майже суцільним різнокольоровим килимом вкривати освітлені вночі стіни. Це також дуже різноманітна група метеликів, яка в регіоні налічує щонайменше 300 видів.

В міру того, як закінчується літо й починається осінь, комах у природі стає помітно мало. Жуки щезають майже безслідно, де-не-де ще трапляються поодинокі бронзівки, вусачі тощо, хоча в лісовій підстилці залишаються активними багато видів турунів. В ясні дні можна зустріти багато денних метеликів, але це переважно або особини видів літнього комплексу, що доживають свої останні тижні, або зимуючі чи мігруючі види німфалід (павичеве око, ріп’яхівка, адмірал, кропив’янка, щербатка). В цю пору на лісових дорогах та узліссях часто можна побачити розкішних цьогорічних, шоколадно-коричневих із блакитними цятками й широкою жовтою облямівкою, жалібниць (Nymphalis antiopa). Через декілька тижнів вони поховаються на зимівлю, під час якої яскрава жовта облямівка крил стане білою, і такими згодом ми побачимо їх навесні наступного року.

Проте у комплексі нічних метеликів відбуваються трохи інакші зміни. Із зникненням літніх видів поступово з’являється цікавий, досить багатий і різноманітний осінній комплекс, який особливо характерний для широколистяних і мішаних лісів і складається з багатьох видів совок, п’ядунів, а також представників деяких інших родин – коконопрядів (Lasiocampidae), осінніх шовкопрядів (Lemoniidae) тощо. Багато осінніх видів метеликів належать до маловідомих або рідкісних, причому не стільки через об’єктивну раритетність, скільки через те, що літають вони в пору, коли систематичних досліджень ентомофауни вже ніхто не проводить, а до того ж у теплі хмарні ночі, котрих стає все менше ближче до зими. Тим часом метелики осіннього комплексу літають аж до листопада – до снігу й початку періоду з мінусовими температурами, а деякі п'ядуни – ще й у грудні.

Серед великих видів нічних метеликів восени, крім блакитної орденської стрічни, яка літає до жовтня, у теплі ночі на світло часто прилітає бражник березковий (Agrius convolvuli). Це дуже великий, розмірами 100-110 мм, сіруватий метелик із яскраво-рожевим, у чорну смужку, черевцем і характерним силуетом реактивного літака-винищувача. Подібно до бражника мертвої голови, це теж гість з Півдня, ареал якого головним чином охоплює тропіки й субтропіки Старого світу. Проте він не такий вибагливий до тепла і світла, і восени, в кінці серпня – вересні, трапляються вже особини нашої, місцевої генерації, нащадки тих, що прилетіли навесні або влітку з півдня. Хоча вони й здатні до розмноження, потомство взимку в наших кліматичних умовах все одно гине. У сутінках на квітуючих клумбах інколи можна побачити, як цей бражник, наче колібрі, зависає в польоті над квіткою і за допомогою довгого хоботка смокче нектар.

Зиму комахи проводять, залежно від біологічних особливостей кожного виду, в різних фазах і в різних місцях. Ті, що зимують у дорослій фазі (імаго) – туруни, метелики-німфаліди, деякі совки тощо, можуть трапитися у різноманітних схованках: під корою дерев, у дуплах, печерах, штольнях, закинутих будівлях тощо. Вони першими з’являються в природі навесні. Решту знайти важко. Кладки яєць, зимуючі личинки, гусениці і лялечки перезимовують у найрізноманітніших місцях, як у грунті, так і в лісовій підстилці, на гілках і стовбурах дерев, сухих стеблах трав та в багатьох інших.

Тварини 

Поширення тварин у Карпатах значною мірою визначається просторовою різноманітністю їхніх оселищ, зумовленою складним гірським рельєфом і висотною кліматичною поясністю. Фауна наземних хребетних РЛПН налічує понад 155 видів, з них 9 – земноводних, 5 – плазунів, близько 100 птахів і 42 – ссавців.

Завдяки географічному розташуванню, територія РЛПН відіграє важливу роль як екологічний коридор, поєднуючи територію Бещадського парку народового та об’єктів природно-заповідного фонду (ПЗФ) у Східних Бескидах (НПП «Сколівські Бескиди», низка заказників) і є надзвичайно важливою для міграцій та дисперсії наземних тварин. Природні популяції багатьох з них (ведмедя бурого Ursus arctos, рисі Lynx lynx, зубраBisonbonasusта ін.) збереглися в Україні практично лише в Карпатах.

Фауна риб РЛПН вивчена досить слабо. У водоймах цієї території виявлені форель струмкова Salmo trutta m. fario, щипівка гірська Sabanejewia aurata, гольян Phoxinus phoxinus, харіус Thymallus thymallus та ін. Тут також можуть траплятися бистрянка звичайна Alburnoides bipunctatus і бабець-головач строкатоплавцевий Cottus poecilopus, про що свідчать дані польських науковців з водойм суміжних ділянок Бещадського парку народового.

Загалом на території РЛПН виявлено 9 видів земноводних. Біотопи парку є важливими місцями розмноження гірських видів земноводних, які занесені до Червоної книги України: саламандри плямистої Salamandra salamandra («вразливий»), тритона альпійського Mesotriton alpestris («вразливий»), тритона карпатського Lissotriton montadoni («вразливий»), кумки гірської Bombina variegata («вразливий»).

Одним з характерних видів земноводних РЛПН є плямиста саламандра, що своїм поширенням пов’язана переважно з гірськими територіями Центральної, Західної та Південної Європи, Малої Азії та Північної Африки. Типовим середовищем існування цієї амфібії є вологі оселища у листяних і мішаних, рідше хвойних лісах, прибережні біотопи гірських річок і струмків на висотах у діапазоні 200-1400 м над р. м. Дорослі саламандри ведуть наземний спосіб життя, однак їх личинки розвиваються у водоймах (найчастіше гірських потоках: на ділянках з повільною течією та ін.). Зимують саламандри на суші - під корінням дерев, у норах тварин, печерах та ін.

Найважливішими негативними факторами впливу на популяції саламандри є забруднення нерестових водойм унаслідок господарської діяльності, вирубування лісів та пов’язаних із цим ерозії ґрунтів і зниження вмісту кисню у воді.

Звичайним видом хвостатих земноводних в Парку є тритон карпатський. Найчастіше його можна спостерігати неподалік водойм (озерця, калюжі). Загалом він населяє як лісові біотопи, так і субальпійські полонини на висотах 200-1800 м над р. м. Дорослі особини тритонів приблизно до середини літа перебувають у водному середовищі, а з середини літа виходять на сушу. Личинки цього тритона розвиваються переважно у стоячих водоймах, найчастіше - в калюжах на лісових дорогах. Зимують у порожнинах під камінням, корінням дерев, у норах тварин.

Серед безхвостих земноводних найчисленнішим видом є кумка гірська селиться в різноманітних біотопах, переважно у лісовій зоні (на висотах 300-1700 м над р. м.) гірських і передгірних районів Центральної і Південної Європи. Особини цього виду переважно живуть у воді, лише на період зимівлі вибираються на сушу. Зимують під камінням, корінням дерев, у норах тощо. Личинки гірської кумки розвиваються у стоячих водоймах.

Плазуни на території Парку представлені 5-ма видами. До фонових належать ящірки прудка Lacerta agilis і живородна Zootoca vivipara, вуж звичайний Natrix natrix, трапляються також гадюка звичайна Vipera berus і веретільниця ламка Anguis fragilis.

Прудка ящірка селиться в сухих, теплих місцях на луках, галявинах лісів та ін. Живе в норах, які риє сама або використовує нори інших тварин. Дуже швидко бігає і за потреби, у випадку небезпеки, може миттєво змінювати напрям руху. Надзвичайно обережна тварина і за найменшої небезпеки чи підозрілого шелесту (оскільки чує дуже добре) миттєво ховається в нору. Основу кормового раціону цієї ящірки становлять жуки, коники, дощові черв’яки, гусениці та павуки. Слух у ящірки дуже розвинений: найменший шум повзучої комахи привертає її увагу. В кінці травня відкладає 6-10 яєць, які закопує в неглибоку ямку. Ззовні яйця вкриті шкірястою оболонкою, що захищає їх від висихання. На відміну від риб і земноводних, з яйця виходить не личинка, а подібна на дорослу молода особина. Молоді ящірки вилуплюються переважно в липні.

В орнітофауні РЛПН виявлено близько 100 видів птахів. Деякі перелітні види також можуть спостерігатися тут під час весняної або осінньої міграції. У межах Парку регулярно трапляються 8 видів, занесених до Червоної книги України, з них гніздяться: лелека чорний Ciconia nigra, беркут Aquila chrysaetos, пiдорлик малий Aquila pomarina, орябок Tetrastes bonasia, голуб-синяк Columba oenas, сова довгохвоста Strix uralensis, дятел білоспинний Dendrocopos leucotos, дятел трипалий Picoides tridactylis. Це становить 8 % видового складу орнітофауни Парку i понад 9 % вiд числа всiх червонокнижних видiв птахiв.
Одним з найчисленніших представників куроподібних птахів на території РЛПН є орябок. Загалом цей вид поширений у тайгових лісах Євразії. В Україні також трапляється на Поліссі. Селиться в старих лісах з густим підліском, листяних і хвойних молодняках. Гнізда цих птахів знаходяться  в ямках, вони вимощені сухою травою і листям. Кладка – 6-14 рудувато-бурих плямистих яєць, з'являється в кінці квітня – на початку травня. Період насиджування – 21 доба. Пташенята стають самостійними через півтора місяця. Живиться орябок ягодами, насінням, комахами, взимку – хвоєю сосни та інших рослин, бруньками.

У минулому орябок був звичайним видом у межах Українських Карпат. Унаслідок трансформації життєво важливих біотопів через випасання та вирубування, турбування в період гніздування, браконьєрство, сьогодні він є нечисленним гніздовим видом цієї території. Наприклад, у Бескидах протягом останніх 50-ти років популяція орябка істотно зменшилася. Щільність виду навіть в характерних для нього біотопах на порядок менша від оптимальної.
На луках і великих галявинах Парку часто можна почути голос деркача Crex crex. Цей непомітний птах величиною з перепела, літає погано, а переважно бігає у траві. Він поширений у помірній і, частково, північній смузі Євразії, зимує в Африці. Селиться деркач на лучних і польових ділянках з багатою трав'яною рослинністю, переважно на вологих луках, іноді з чагарниками, зарослих травою заболочених зрубах і галявинах, також на посівах трав, полях зернових. Гніздо мостить на землі, серед трави, при основі купини чи куща. Кладка – 8-12 яєць, з'являється в кінці травня – на початку червня. Тому одним з негативних факторів для популяції деркача є раннє викошування трав у період гніздування та надмірне випасання.

З нічних пернатих хижаків характерним видом цієї території є сіра сова Strix aluco- нечисленний гніздовий вид величиною до 40 см і вагою 400-650 г. Поширена в Євразії (лісова зона помірного поясу). Осілий, частково кочовий вид. Віддає перевагу старим високостовбурним листяним і мішаним лісам, хоча часто спостерігається і в хвойних. Гніздиться в дуплах різних дерев, рідше займає старі гнізда хижих птахів. Кладка з 3-4 білих яєць з'являється в кінці березня – квітні. Самка її насиджує 27-29 діб. Пташенята стають самостійними через 34-36 днів. Живиться ця сова гризунами, птахами, рідше – комахами. Взимку за недостачі корму може з’являтися в містах і селах. Негативними факторами для лісових видів сов є антропогенна трансформація середовища існування (вирубування старих лісостанів), збіднення трофічної бази, здобування людиною.

Ще одним видом, для якого характерний нічний спосіб життя, є дрімлюга Caprimulgus europaeus, яка поширена в Євразії, а зимує в Африці. В Україні це – нечисленний гніздовий вид усієї території, крім степових ділянок. Неяскраве сірувато-буре оперення добре маскує птаха на фоні кори чи лісової підстилки. Селиться у світлих листяних і соснових лісах, вирубках, просіках, поблизу галявин і річкових долин. Перелітний птах, прилітає в середині травня. Гнізда не будує, яйця відкладає просто на лісову підстилку чи пеньок. Кладка – переважно 2 плямистих яйця, з'являється з половини травня. Період насиджування триває 16-18 діб. Живиться дрімлюга нічними комахами, яких ловить на льоту, рідко – на землі. Пташенята покидають гніздо у віці 23-24 дні, а восени, у вересні птахи відлітають на південь.

У лісах Парку поширені численні види дрібних горобиних птахів. До них належить один з найменших видів птахів нашої фауни - золотомушка жовточуба Regulus regulus, що поширена в лісах усієї Євразії. Селиться переважно у мішаних і хвойних лісах. Тримається здебільшого у верхній частині крони дерев, тому малопомітна і її присутність найчастіше можна виявити за голосом. Гнізда мостить у кронах дерев, рідше – на кущах; воно чашоподібної форми, зроблене з мохів і лишайників. Кладка складається з 7-10 рожевих з буро-червоними плямками яєць, з'являється з другої половини травня. Може мати дві кладки на рік. Живиться дрібними комахами. Взимку формує змішані зграї з іншими видами синиць і кочує в пошуках корму; тоді його можна також спостерігати в листяних лісах і чагарникових заростях.

Поширеним видом, що трапляється в помірних лісах Євразії, а також характерний для лісів РЛПН є звичайний підкоришник Certhia familiaris. ЦЕ - осілий вид нашої території. Селиться переважно на ділянках старих високостовбурних мішаних і хвойних, рідше – в листяних лісів. Гніздо мостить в дуплі, за відхиленою корою, в щілині, зроблене з мохів, прутиків, шматочків кори, лишайників. Кладка – з 5-8 білих з червоними плямами яєць, ймовірно – двічі на рік. Період насиджування – 13-15 діб. Пташенята покидають гніздо через 15-16 днів. Живиться дрібними комахами, їх личинками та лялечками, павуками, взимку також насіння.

Фауна ссавців на території Парку налічує понад 42 видів. Рукокрилих (кажани) тут виявлено 7 видів; усі вони занесені до Червоної книги України: кажан пізній Eptesicus serotinus, вечірниця руда Nyctalus noctula, нічниця водяна Myotis daubentonii, нетопир лісовий Pipistrellus nathusii, лилик двоколірний Vespertilio murinus, вухань звичайний Plecotus auritus, широковух європейський. З інших рідкісних видів ссавців тут трапляються ведмідь бурий, рись, видра річкова, кіт лісовий, зубр.

До ссавців на території парку також належать такі поширені в Карпатах види, як олень благородний Cervus elaphus, козуля європейська Capreolus capreolus, свинядика Sus scrofa, білка звичайна Sciurus vulgaris, лисиця звичайна Vulpes vulpes, борсук Melesmeles, куниця лісова Martes martes, вовк Canis lupus та ін.
Серед представників ряду рукокрилих на території РЛПН цікавим видом є вухань звичайний Plecotus auritus. Цей вид поширений від Британських островів через усю Європу, до 63-64° пн. ш. на півночі. В Україні - нечисленний, але широко розповсюджений кажан, трапляється на всій території, переважно – в лісовій і лісостеповій зоні. Селиться цей вухань переважно в листяних і хвойних лісах, парках і садах. У літній період займає дупла дерев, штучні гніздівлі, різні частини будинків, у зимовий – природні та штучні печери, підвали, погреби. Полює переважно біля дерев і заростей чагарників, збирає здобич – різних гусениць і жуків, з листя й кори.

Як відомо, кажани ведуть нічний спосіб життя. Однак, час вильоту на полювання у різних видів відрізняється. Найраніше у вечірньому небі з’являється вечірниця руда Nyctalus noctula, яка поширена на всій території України. Загалом територія поширення виду охоплює більшу частину Європи та Азії до південно-західного Сибіру, Китаю, північного В'єтнаму. Поселення рудої вечірниці часто пов'язане з деревами, насамперед, з лісами, але регулярно вона селиться в населених пунктах. Трапляється також у великих парках, садах. Основними сховищами в літній період є дупла дерев, горища будинків; у зимовий – щілини в будинках. Колонії формує досить великі – до тисячі особин. Довгі й вузькі крила вказують, що цей вид пристосований до полювання у відкритому просторі. Полює над лісами і луками, ставками, літаючи високо і швидко, ловлячи метеликів, жуків та інших великих комах. Вилітає відносно рано, іноді коли ще зовсім світло. Орієнтується з допомогою ультразвукових сигналів з піковою частотою близько 18-26 кГц. Під час міграцій у квітні, травні і, знову, починаючи з кінця серпня, велика кількість рудих нічниць концентрується, зокрема, вздовж річок. Таким чином, заплавні ліси відіграють для виду дуже важливу роль як топічні й трофічні біотопи, особливо протягом міграційного періоду.

Для рукокрилих основними факторами загрози є втрата сховищ унаслідок руйнування місць поселення (модернізація старих будівель, герметизація дахових отворів, руйнування або закриття доступу до підвальних приміщень), деградація середовища існування виду і зменшення багатства кормової бази, вирубування дуплястих дерев, турбування у сховищах. Багато з них є чутливі до порушення та деградації природного середовища існування, зменшення площ лісів (вирубування дуплистих дерев). Використання пестицидів у лісовому і сільському господарстві зумовлює зменшення багатства кормової бази. Рекомендованими заходами охорони для цих видів є збереження старих лісів і дуплястих дерев; обмеження доступу людини до печер з колоніями на зимівлі, а також розвішування штучних гніздівель.

Одним з найпомітніших представників ряду гризунів є білка звичайна Sciurus vulgaris. Це широко розповсюджений звичайний вид лісових угідь Парку. Загалом у передгірних і рівнинних районах домінує руда форма білки, а в гірських масивах – чорна. Ареал білки охоплює Палеарктику від заходу до Середземномор’я на півдні, Сибір, північ і схід Китаю, північ Монголії, Японію. Білка селиться в усіх типах лісу, переважно на ділянках старих лісостанів; віддає перевагу лісам, що включають значну частку хвойних дерев. Виявлена також у садах і парках на низовинах, у великих лісових масивах до висоти 1700 м над р. м. Кормовий раціон білки дуже різноманітний, може включати насіння (насамперед, хвойних видів дерев), бруньки, квіти, листя і плоди. Також живиться грибами і пташиними яйцями, рідше – комахами.

Періодичні спалахи чисельності популяції пов’язані з багатим урожаєм шишок основних хвойних видів дерев (смереки, ялиці), а також бука. В такі роки щільність білки досягала 79-120 ос. на 1000 га (звичайно – 18 ос. на 1000 га). І. Турянин зазначив, що середня щільність карпатської популяції білки становить 15-60 ос/км2. На коливання чисельності білки впливають, насамперед, втрата і фрагментація середовища існування, багатство кормової бази (насіння хвойних дерев, горішків бука та ліщини), суворі кліматичні умови взимку (низька температура повітря, глибина снігового покриву), а також хижацтво.

Ще одним дуже цікавим гризуном території ЛРП є бобер європейський Castor fiber. Бобри трапляються від атлантичного узбережжя до Прибайкалля та Монголії (акліматизовані у Примор’ї та на Камчатці). На території України: північна та західна частини країни. В останні роки чисельність і територія поширення помітно збільшилися. На території РЛПН бобер з’явився внаслідок міграції з польської частини МРБ протягом кінця ХХ – початку ХХI ст. розселившись вгору по річці Сан та її притоках.

Середовищем існування бобра є різного роду водойми (річки, стави, канали) з берегами, зарослими деревною і чагарниковою рослинністю. Може будувати дамби, що робить його важливим регулятором водних і наземних екосистем. Селиться в "хатках”, які будує з болота й гілок дерев і кущів.

Бобер – рослиноїдна тварина. Досить легко перегризає стовбур дерева товщиною близько 70 см (найчастіше верби, тополі, осики, берези). Окрім гілок, кори та листя дерев і кущів, споживає коріння та пагони водних рослин. Головною перешкодою для розселення бобра на території РЛПН може бути недостатня кількість сприятливих для поселення біотопів і кормової бази.
З дрібніших видів гризунів, пов’язаних з лісовими біотопами, у Парку поширений вовчок горішковий Muscardinus avellanarius, який селиться в густих листяних і мішаних лісах, чагарниках, на ділянках з багатим підліском і підростом. Тримається поблизу галявин та узлісь; у горах поширений до 1600 м над р. м. Живе у сферичних гніздах, які будує невисоко над землею, з сухої трави і стебел рослин. Раціон цього вовчка характеризується сезонними варіаціями: навесні він живиться квітами й пилком, влітку – плодами, восени – горіхами, особливо ліщиновими. Інший вид вовчків, вовчок лісовий Dryomys nitedula селиться в чагарникових заростях, густих листяних, хвойних або мішаних лісах з великою кількістю підросту. Гніздо робить у густому підліску або на нижніх гілках дерев. Веде нічний спосіб життя. Живиться листям, квітами, плодами і горіхами, а також членистоногими, яйцями птахів і пташенятами.

З хижих ссавців на території РЛПН виявлено 11 видів. Найбільший з них – бурий ведмідь Ursus arctos, що поширений у Євразії, північній частині Північної Америки. В Україні осередком його поширення є Карпати. Тримається в гірських лісах і на зрубах з малиною та ожиною, на ділянках з густим рослинним покривом, де може ховатися протягом дня. Здійснює сезонні вертикальні переміщення. Восени ведмідь будує барліг, у якому залягає в сплячку на зимовий період.

Кормовий раціон ведмедів залежить від сезонної наявності кормових ресурсів. Це може бути рослинна їжа (трави, коріння, плоди, бульби, мохи), комахи, гриби, миші та інші дрібні ссавці. Іноді ведмідь нападає на домашню худобу.
У водоймах регіонНадсяння селиться ще один хижий ссавець - видра річкова Lutra lutra, який поширений у всій Євразії (окрім північної частини) та північній Африці. Він селиться переважно на проточних, а також стоячих водоймах, заболочених луках і вкритих чагарниками берегах. Взимку займає незамерзаючі частини річок і струмків; здійснює сезонні кочівлі на значні відстані. Полює вночі, а взимку – і протягом дня, ловлячи рибу, іноді раків, молюсків, амфібій, птахів і дрібних ссавців.

Окрім звичайних і поширених видів ратичних ссавців: оленя благородного, козулі європейської, свині дикої, на території РЛПН в урочищі Мішок періодично спостерігаються й значно рідкісніші представники цього ряду: зубри, які мігрують з польської частини МБР. В історичні часи ареал зубра був обмежений материковою частиною Європи. В Україні в минулому зубри були розповсюджені на заході України, але винищені тут у XVI-XVII ст. Останній представник виду в Українських Карпатах був убитий в лісах Мараморощини в 1814 р. або в 1762 р. Для відтворення вільноживучої популяції зубра в Карпатах, було здійснено ряд спроб, зокрема й у Бескидах. Сьогодні вільноживучі популяції наявні в Білорусі, Литві, Польщі, Росії та Україні.
Природними біотопами європейського зубра є ліси та лісостепові ділянки. Листяні ліси є найсприятливішими екосистемами для цього виду. В гірських районах стада зубрів концентруються переважно в долинах річок. Кормовий раціон зубра варіює за сезонами. Взимку тварини часто концентруються поблизу місць, де зберігається сіно для худоби. Протягом решти року зубри живляться переважно травами (близько 95% часу), іноді пагонами (3%) або корою дерев (2%).

Територія РЛПН є важливою територією поселення багатьох рідкісних видів тварин. 24 види фауни наземних хребетних Парку включені до Червоної книги України: 4 види земноводних, 8 – птахів, 12 – ссавців. Це становить майже 25 % усіх виявлених ссавців цієї території. 7 видів наведені у Списку регіонально рідкісних і зникаючих видів тварин Львівської області: осоїд Pernis apivorus, дербник Falco columbarius, деркач Crex crex, дрімлюга Caprimulgus europaeus, вовчок сірий Myoxus glis, вовчок горішковий Muscardinus avellanarius, вовчок лісовий Dryomys nitedula. Три види фауни наземних хребетних РЛП – широковух європейськийBarbastellabarbastellus, зубр і видра річковаLutralutra, мають високий природоохоронний статус у списку Міжнародного союзу охорони природи (IUCN).

comments powered by Disqus