банер

Флора

РЛПН є одним з осередків збереження рослинного світу низькогірської частини Карпат. Їдучи автомобільною трасою Львів-Турка-Ужгород, обов’язково хочеться звернути, щоб завітати до Надсяння. Вітерець погойдує крони крислатих буків, струнких смерек та ялиць, якими вкриті подовгасті хребти, долинами тягнуться села, оточені барвистими килимами лук. Не віриться, що всього-навсього 500-600 років тому це був зовсім дикий край. Села на території парку з’явились лише у 15-16 століттях. Свідченням цього, окрім історичних джерел, є результати палінологічних досліджень та радіовуглецевого аналізу проб торфу із оліготрофного сфагнового болота Мішок. Болота такого типу рідкісні в Карпатах. Оліготрофне болото Мішок, що знаходиться в одноіменному урочищі у долині ріки Сян, – своєрідна книга історії флори цього краю. Проте її можуть прочитати лише палінологи – вчені, які займаються вивченням пилку рослин. Сфагнові болота формуються у перезволожених низинах, на місцях озер, які замулюються тощо. Вони вкриті мохами роду сфагнум (Sphagnum), які ще називають торф’яними мохами. Це листостеблові рослини, без ризоїдів, з розміщеними пучками гілочками, що зібрані на верхівці в розетку. Щорічно наростаючи верхівкою, знизу рослина відмирає, перетворюючись на торф. Середня швидкість накопичення торфу складає близько 1 мм на рік. Цікавою особливістю сфагнумів є те, що вони можуть накопичувати і утримувати в листках велику кількість води. У деяких видів маса накопиченої води може перевищувати до 20 разів суху масу рослини. Під шаром моху формуються кислі бідні на поживні речовини торфи. Такі умови несприятливі для життя живих організмів, навіть для бактерій. Тому у сфагнових болотах добре зберігаються рештки дерев, пилок. Будь-які органічні речовини у товщі торфу можуть зберігатись упродовж тисяч років.
Видовий склад судинних рослин оліготрофного болота надзвичайно бідний (всього біля 15 видів), тут панують мохи. Сфагнуми щільною «ковдрою» вкривають болото Мішок, у моховому покриві переважають сфагнум бурий (Sphagnum fuscum (Schimp.)Klinggr.) тасфагнум магеланський (Sph. magellanicum Brid.).Хоча видів судинних рослин на болоті мало, тут зустрінете види, яких не відшукаєте у жодному іншому куточку РЛПН.

Наприклад, тут росте рослина-хижак росичка круглолиста (Drosera rotundifolia L.) з родини росичкові (Droseraceae). Це багаторічник заввишки 10-20 см. Суцвіття значно довші, квітки з 5-ма білими пелюстками та 5-ма чашолистками, розкриваються тільки за сонячної погоди. Але за будь-якої погоди її округлі листкові пластинки на довгих черешках виблискують смертоносними «росинками». Верхній бік та краї кожного листка вкриті волосками з червоною залозистою голівкою. Голівку оточує крапелька тягучого липкого слизу, що містить речовини, які зійснюють на комах паралізуючу дію. Слиз залозистих волосків також містить ферменти, які нагадують за складом травний сік тварин. Коли комаха потрапляє у липку пастку, листок згортається. Як же відбувається «полювання»? Професор М.Г. Холодний, який вивчав це питання, вважав, що рух залозистих волосків спостерігається тоді, коли слідом за механічним подразненням листка настає його хімічне подразнення речовинами тіла комахи. Листок росички не відчуває вагу того, що на нього потрапило, але сприймає його запах. Коли ж на листок росички впаде суха травинка або ще щось неїстивне, залозисті листки тільки ледь здригнуться і знову лишаться нерухомими. Оскільки здатність живитись тваринною їжею виробилась у росички як своєрідне пристосування до бідних субстратів, рослина отримує з комах насамперед мінеральні сполуки - солі натрію, калію, магнію, фосфору та азоту.

Також тільки на оліготрофному болоті побачите андромеду багатолисту (Andromeda polifolia L.),водянку чорну (Empetrum nigrum L.), багно звичайне (Ledum palustre L.), журавлину дрібноплідну (Vacciniummicrocarpum(Turcz. ex Rupr.) Schmalh.) та журавлину звичайну (V. oxycoccos L.). Усі вони – гляціальні релікти, гості, яких привели у наші краї зледеніння.

Склад флори РЛПН змінився під впливом людської діяльності. Адвентивні види рослин (види, занесені за посередництвом людини) – це своєрідні віхи історії розвитку флори. Їх поділяють на археофіти (види, занесені до 15 ст.) та кенофіти (занесені після 15 ст.).

Деякі види-прибульці настільки тісно зуміли прижитись у свідомості нашого народу, що не тільки стали невід’ємним атрибутом народних звичаїв та обрядів, а й вважаються місцевими. Прикладоми може слугувати усім відомий барвінок малий (Vincaminor L.) з родини Барвінкові (Apocynaceae) та полин гіркий (Artemisiaabsinthium L.) з родини Складноцвіті (Compositae). Барвінок малий – кенофіт середземноморського походження. Цю зимозелену рослину, що дарує нам навесні небесно-блакитні квітки, у можна зустріти у листяних лісах на хребті Бучок та на місці колишніх сіл, де, очевидно, барвінок культивували як декоративну рослину. Полин гіркий – археофіт ірано-туранського походження, можна побачити обабіч доріг, на пасовищах, зрубах.
Натомість історію появи інших видів на наших теренах народна пам’ять зберігає протягом сотень років у легендах та переказах. Наприклад, до наших днів дійшла легенда про аїр болотяний (Acoruscalamus L.), вид родини Ароїдні (Araceae). Він – археофіт південно- та південно-східноазійського походження, проте без нього сучасні українці не уявляють Зелених свят. «Отже, було це давно… Ще за часів татарської навали. У Надсянні, якраз там, де нині розташувалось село Дністрик Дубовий, під лісом било джерело з цілющою водою. Перехожі тамували спрагу, решта води в Дністер-ріку спливала. Дбали люди про джерело. А воно, кажуть, навіть говорити вміло людською мовою. Замулять його весняні або дощові води, джерело й заговорить до перехожого чоловіка: «Змилуйся, ґречний ґаздо, почисти мене». І добрі люди прислухалися до його голосу: чистили дно від намулу, а джерело віддячувало цілющою водою. Було так доти, доки хмари татар і турків не насунули на Русь. Вони також хотіли втамувати спрагу. Та й коней треба було напувати, і страви не звариш без води... Ото прийде, було, зайда татарський до джерела, припаде до живої води спраглими устами, а джерело йому мову відбирало, а то й дух запирало. Тоді й почали татари якесь коріння з собою возити, що аїром у них називалось. Нібито те коріння водойми очищає. Де розкидають його, воно зеленню проростає. Вважали, що вода питна лиш у тих місцях, де аїр виростав. Накидали того коріння й довкола джерела з цілющою водою, і воно розрослося аж до самого Дністра і далі. Минув час, тікали татарські орди різними дорогами на південь, порятунку шукали. І знову не оминули того джерела, бо довелося вибиратись тією ж дорогою. Нагнувся татарин до джерела водиці напитись. А воно йому: «Не напою тебе, вороже клятий, бо багато лиха ти мені й народові нашому заподіяв». Поміж тієї буйної зелені, що повиростала з татарського коріння, розтеклася вода, утворивши грузьке болото, трясовину. І чим ближче тяглися до води татари, тим далі заводило їх джерело у трясовину, і засмоктала їх багнюка. Відтоді йменують в народі ту зелену пахучу рослину татарським зіллям. Так воно називається й донині.» А у парку аїр і далі росте по вологих канавах в околицях сіл Дністрик Дубовий та Боберка.

У РЛПН зафіксовано всього 93 адвентивних види: 39 – археофітів та 54 кенофіти. За походженням переважають види, батьківщина яких – Середземномор’я та Північна Америка.

Рослини нашої флори також полюбляють «мандрувати». Вид, на який часто натрапляємо у Парку, всім відомий подорожник великий (Plantago major L.) з родини Подорожникові (Plantaginaceae), до Америки потрапив за допомогою людини. На американський континент його принесли конкістадори. Де проходили європейці, там і виростали невідомі індіанцям рослини, листки яких частково нагадують слід людської стопи. Тому місцеві жителі назвали його «слідом білої людини». До приходу європейців аборигени не знали цього виду. Листки подорожника щільно притиснуті до землі – пристосування до витоптування, тому він часто росте на дорогах, стежках, а дрібне насіння легко застрягає у заглибинах підошов чи складках одягу. Ось так і «мандрує» подорожник…

Сучасна природна флора судинних рослин РЛПН нараховує 645 видів та підвидів, що становить близько 30 % флори Українських Карпат. Вони належать до 321 роду, 96 родин та 5 відділів.

У флорі Парку на частку судинних спорових та голонасінних припадає лише близько 4% від загальної кількості видів. Найбільша кількість видів та підвидів належить до покритонасінних – 96% (на дводольні припадає 74, а на однодольні – 22%). До судинних спорових рослин належать плауни, хвощі та папороті – одні з еволюційно найдревніших груп рослин на нашій планеті.
Плауни – вічнозелені багаторічні трав’янисті рослини, схожі на зелені (брієві) мохи. Перші 1-15 років свого життя (залежно від виду) вони проводять під землею, – їх заростки ведуть сапрофітний (отримують необхідні для життєдіяльності речовини за рахунок руйнування залишків мертвих організмів) або напівсапрофітний спосіб життя, вступаючи в симбіоз з грибами. У Парку трапляються види плаунів:

  • баранець звичайний (Huperzia selago (L.) Bernh. ex Schrank et Mart.) – у парку трапляється в ялицево-смереково-букових, смерекових лісах з моховим покривом, зрідка;
  • плаун колючий(Lycopodium annotinum L.) – росте по краях оліготрофного болота, у РЛПН трапляється дуже рідко (виявлений в урочищі Мішок);
  • плаун булавоподібний (Lycopodium clavatum L.) – у парку «Надсянський» росте на ялівцевих пустищах, що використовуються як пасовища, на узліссях, часто, місцями масово.

Латинську назву роду Lycopodium було введено в науку в XVI ст. німецьким ботаніком Я.Т. Табернемонтаном. Описуючи вид плауна, відомого зараз як плаун булавоподібний, вчений навів як синонім серед німецьких назв цієї рослини латнське означення «lycopodium», що перекладається як «вовча лапка». Дійсно, стебло цього виду плауна із зближеними листками нагадує вовчу лапу. Українська назва «плаун», очевидно, пов’язана з тим, що легкі, багаті жирами спори не тонуть у воді, а плавають на поверхні. Плауни – лікарські рослини, а їх спори містять значний вміст воско-смол, тому вони раніше використовувалися у піротехніці.

До родини Equisetaceae (Хвощові) належать кореневищні багаторічні трав’янисті рослини. Латинську назву «еquisetum» вперше запропонував древньоримський природознавець Пліній Старший, маючи на увазі, очевидно, схожість гіллястих пагонів хвоща із кінським хвостом (від лат. «equis» – кінь, «seta» – щетина, жорстке волосся). Народна назва рослини «сосонка» пов’язана з кільчастим розташуванням гілочок, що надає цій споровій рослині схожості із сосною. На території РЛПН трапляються шість видів хвощів:

  • хвощ польовий (Equisetumarvense L.) – на сіножатях, луках, узліссях, узбіччях доріг, часто;
  • хвощ річковий (Eq. fluviatile) – на заболочених місцях, спорадично;
  • хвощ зимуючий (Eq. hyemale L.) – в ялицево-смереково-буковому лісі, рідко (урочище Мішок);
  • хвощ болотяний (Eq. palustre L.) – на перезволожених місцях, спорадично по усій території;
  • хвощ лісовий (Eq. sylvaticum L.) – в букових, ялицево-смереково-букових, смерекових лісах, розсіяно по всій території;
  • хвощ великий (Eq. telmateia Ehrh.) – на вологих заболочених берегах рік, низинах, відносно рідко.

Хвощі застосовуються в народній медицин й домашньому господарстві. Давні індіанці з Північної Америки з кореневищ хвоща болотяного плели кошики. Жорсткі стебла хвоща зимуючого і подібних видів використовували для полірування деревини.

В Парку трапляється 12 видів папоротей, що належать до шести родин відділу Папоротеподібні. Серед них:

  • орляк звичайний (Pteridiumaquilinum (L.) Kuhn s.l.) – росте на зрубах, у світлих зріджених лісах, на узліссях, луках, трапляється на всій території Парку;
  • ореоптеріс краєсім’яний (Oreopterislimbosperma (All.) Holub.) – у ялицево-смерекових лісах, рідко (хребет Красний);
  • фегоптерис з’єднаний (Phegopterisconnectilis (Michx.) Watt) – у ялицевих, смерекових, букових лісах, на зрубах, часто по всій території парку;
  • безщитник розставленолистий (AthyriumdistentifoliumTausch ex Opiz) – у ялицево-смерековуму лісі, хребет Сянський;
  • безщитник жіночий (Ath. filix-femina (L.) Roth) – у листяних, хвойних та мішаних лісах;
  • голокучник дубовий (Gymnocarpium dryopteris (L.) Newman) – у ялицево-смерекових та смерекових, тінистих букових лісах, на всій території Парку;
  • щитник шартрський (Dryopteriscarthusiana(Vill.) H.P.Fuchs)– на зрубах, у лісах, на всій території Парку;
  • щитник чоловічий (Dr. filix-mas (L.) Schott) – у хвойних та мішаних лісах, на зрубах, на всій території Парку;
  • блехнум колосистий (Blechnumspicant (L.) Roth) – у вологих ялицевих, смереково-ялицевих лісах, рідко;
  • багатоніжка звичайна (PolypodiumvulgareL.) – зафіксована у ялицево-смереково-буковому деревостані в урочищі Мішок.

Українці склали безліч легенд про папороті. Ось одна з них: «Квітне папороть тільки одну мить – опівночі на Івана Купала. Опівночі із широких листків папороті раптом з’являється пуп’янок, який на очах починає зростати і підійматися вгору. З нього з’являється червоно-вогняна квітка, така яскрава, що боляче дивитись. У цю мить треба зірвати квітку. Але людині дуже рідко вдається це зробити. Нечиста сила не хоче підпустити людину до чудової квітки з чарівними властивостями. Хто ж розшукає квітку папороті та зуміє нею заволодіти, той набуде неабиякої влади над усіма й над усім. Немає нічого неможливого для володаря цієї квітки. Така у ній сила. З нею можна бачити всі скарби, як би глибоко під землею вони не були». За іншими ж переказами, „квітка” папороті дає бачення під землею  захованих скарбів, а у щасливця-володаря „квітки” відкриваються очі на правдиві скарби мудрості та любові… Щоправда, розшукати таку квітку набагато важче, аніж самі скарби. Мало кому пощастило здійснити свою мрію. Спробуйте і ви відшукати цю магічну „квітку”. Можливо, вона принесе вам щастя. Щоправда, який саме з 12 видів папоротей флори РЛПН квітне на свято Купала, вам доведеться довідатись самостійно, – ботаніки у вирішенні цього складного питання, на превеликий жаль, безсилі, так само як щодо „квітки „ папороті…

Відділ Голонасінні (Pinopyta) представлений у флорі РЛПН всього п’ятьма видами з двох родин. Родина Соснові (Pinaceae) нараховує чотири види, а саме:

  • смерека європейська (Piceaabies (L.)) – одна з основних лісоутворюючих порід у Парку;
  • ялиця біла (Abiesalba Miller) – звичайний вид флори Парку. Це високе вічнозелене дерево з вузькопірамідальною кроною та темно-сірою корою. Від смереки європейської чітко відрізняється плоскою, знизу з білими смужками хвоєю, – тому й видова назва – «біла»; насінні шишки спрямовані догори, криючі луски відігнуті донизу, на кінці мають загнуте вниз вістря. Тіньовитривала, вибаглива до вологості повітря рослина. Одна з основних в Карпатах гірських лісоутворюючих порід, яка зазнала надмірного вирубування через цінну деревину;
  • модрина європейська (Larixdecidua Miller) – як інтродуцент у лісах, трапляється спорадично. Єдиний вид голонасінних нашої флори, який на зиму скидає шпильки. Модрина має цінну міцну деревину, кору та хвою використовують у медицині;
  • сосна звичайна (Pinussylvestris L.) – насадження на території Парку (хребет Сянський, Бучок), на ялівцевих пустищах часто дає самосів.

До родини Кипарисові (Cupressaceae) належить один вид – яловець звичайний (Juniperuscommunis L.), який приурочений до пустищ, пасовищ, узлісь й трапляється дуже часто на території Парку. Це красивий кущ або дерево до 6 м заввишки, його часто культивують як декоративний. В представників роду яловець цікаві, незвичайні як для шпилькових є ягодоподібні мя’систі шишки. Місцеві мешканці займаються заготівлею ягід яловцю як для вланих потреб, так і для здавання цієї цінної лікарської сировини.

У флорі РЛПН переважають представники відділу Покритонасінні. До класу Однодольних належить 139 видів. Найцікавішим видом однодольних флори РЛПН є цибуля кіляста (Alliumcarinatum L.) з родини Лілійних (Liliaceae), знайдений поблизу села Нижня Яблунька. На сьогодні це єдине, підтверджене новими гербарними зборами, місцезнаходження цього виду в Україні. Найчисельнішою за кількістю видів є родина однодольних – Злакові (Poaceae), вона знаходиться на другому місці за кількістю видів серед родин флори парку. Це переважно види відкритих ділянок, – лук та узлісь. Назвемо ті з них, які найчастіше трапляються в парку:

  • мітлиця тонка (Agrostiscapillaris L.) – росте на післялісових луках, узліссях, зрубах, звичайно на території Парку;
  • пахуча трава звичайна (Anthoxanthum odoratum L.) – луки, узлісся, зруби, звичайно на всій території Парку. Пахуча трава звичайна у чистому вигляді погано поїдається худобою через наявність ароматичної речовини – кумарину. В сіні та на пасовищах (як домішка до інших рослин) поїдається усіма тваринами більш-менш задовільно. Трава, особливо висушена,  є пахучою й надає сіну приємного запаху. У народній медицині її застосовують при захворюванні органів дихання і при задусі. Висушену траву цієї рослини використовують для ароматизації тютюну і білизни при пранні;
  • раграйс високий (Arrhenatherumelatius (L.) Beauv. ex J. et C.Presl) – на післялісових луках, узліссях, спорадично;
  • трясунка середня (Brizamedia L.) – післялісові луки, узлісся, зруби, часто;
  • куничник наземний (Calamagrostisepigejos (L.) Roth) – на луках, узліссях, зрубах, спорадично;
  • гребінник звичайний (Cynosuruscristatus L.) – післялісові луки, узлісся, зруби, часто;
  • грястиця звичайна (Dactylisglomerata L.) – післялісові луки, узлісся, зруби, сади, часто;
  • щучник дернистий (Deschampsiacespitosa (L.) Beauv.) – луки, зруби, часто;
  • пирій повзучий (Elymusrepens (L.) Gould) – на луках, узліссях, зрубах, як бур’ян на полях, спорадично;
  • костриця лучна (Festucapratensis Hudson) – узлісся, зруби, післялісові луки, часто;
  • медова трава шерстиста (Holcuslanatus L.) – на перезволожених луках, узліссях, зрубах, часто;
  • пажитниця багаторічна (Lolium perenne L.) – на луках, узліссях, вздовж доріг, часто;
  • біловус стиснутий (Nardusstricta L.) – післялісові луки, ялівцеві пустища, звичайно;
  • тимофіївка лучна (Phleumpratense L.) – післялісові луки, узлісся, зруби, часто;
  • тонконіг однорічний (Poa annua L.) – на пасовищах, біля доріг, на зрубах, часто;
  • тонконіг лучний (Poapratensis L.) – післялісові луки, узлісся, зруби, часто.

Назагал чимось схожі за зовнішнім виглядом до злакових представники родини Осокових (Cyperaceae). Але осокові легко відрізнити за тригранними стеблами, почерговими трирядно розташованими листками та різноманітної будови суцвіттями. Найчисельніший у флорі парку рід осока (Carex)належить до родини Осокові також з класу Однодольні. Серед них:

  • осока струнка (Carexacuta L.) – на заболочених луках, берегах водойм, спорадично на території Парку;
  • осока трясучкоподібна (C. brizoides L. ) – у букових лісах;
  • осока сірувата (C. curta Good. (C. cinereaPoll.)) – на перезволожених луках, спорадично;
  • осокарозсунута (C. distans L.) – на вологих луках, спорадично;
  • осокаповисла (C. flacca Schreber) – на луках, зрідка;
  • осокапросоподібна (C. panicea L.) – на вологих луках, болотах, часто;
  • осока волотиста (C. paniculata L.) – на болотах, спорадично;
  • осокаволосиста (C. pilosa Scop.) –у букових, ялицево-смереково-букових лісах, часто;
  • осока кульконосна (C. pilulifera L.) –на луках, узліссях, спорадично;
  • осока рідкоколоса (C. remota L.) – у вологих листяних і мішаних лісах, часто;
  • осоказдута (C. rostrata Stokes in With.) – на болотах, біля струмків, спорадично;
  • осокастягнута (C. spicata Hudson) – на луках, спорадично;
  • осокалісова (C. sylvatica Hudson) – у листяних і мішаних лісах, часто;
  • осока лисяча (C. vulpinа L.) – на вологих луках, болотах, спорадично та інші.

Клас Дводольні (Magnoliopsida) у флорі РЛПН нараховує 619 видів. Найчисельніша родина флори парку – Складноцвіті (Asteraceae). Слід зазначити, що це найбільша родина дводольних. Основна ознака, за якою вирізняються представники складноцвітих – наявність суцвіть кошиків, які помилково дехто вважає квітками, оскільки суцвіття сформовані з дрібних квіток таким чином, що необізнаній людині дійсно нагадують квітку. Ці квіточки сидять на спільному розширеному квітколожі, оточені спільною обгорткою з одного або кількох рядів приквітків. Отже, усім знайома мати-й-мачуха чи маргаритка – це не одна квітка, а суцвіття з величезної кількості квіток!

Ось яскраві жовті квіти, які розцвітають, коли тільки ледь-ледь потепліє. Наче маленькі сонечка, сяють квіти мати-й мачухи (Tussilago farfara L.) на горбочках, на берегах потічків, навіть обабіч доріг… Дивну назву має ця рослина: мати-й мачуха. А пов’язана вона з особливостями листка: зверху листок темно-зелений блискучий гладенький, а знизу – листки мають м’яке біле опушення. Прикладіть такий листок до щоки зовнішнім боком і відчуєте неприємний холод, а тепер оберніть листок і прикладіть іншим боком – відчуєте тепло, ніжність. Ось вам і материнське тепло, і холод мачухи! Але ранньої весни листків мати-й-мачухи не знайдете. Вони з’являються значно пізніше, коли квіти вже перецвіли.

А чи відомо вам, що свою назву «маргаритка» отримала від грецького слова «margarites» – «перлина»? Ця рослина має дуже красиву легенду про своє походження: «Одна маленька, дуже-дуже добра дівчинка, дивилася вночі на небо і їй захотілося, щоб дивні зірки стали земними квітами. Тоді зірки відбились у блискучих краплях роси, а на ранок земля була всіяна білими квітами». Справді, бутони маргариток схожі на зірочки. Люди вірять, що ці квіти бережуть таємницю людського щастя, і запитують про нього у маргаритки, перераховуючи пелюстки (точніше, з ботанічної точки зору, – язичкові квіти). У РЛПН на пасовищах, обабіч доріг та стежин часто трапляється маргаритка (стокротка) багаторічна (Bellisperennis L.).

Чимало складноцвітих мають високу чутливість до світла, що проявляється у здатності розкривати та закривати кошики залежно від інтенсивності освітлення. Тому серед квіткових годинників, запропонованих у першій половині XVIII століття К. Ліннеєм, складноцвітих було винятково багато. Квітковий годинник – це набір видів рослин, висаджений на невеликій площі, квіти яких у ясні сонячні дні відкриваються і закриваються у певний визначений час. Точність такого годинника від години до півгодини. Для кожної місцевості набір видів повинен бути свій, попередньо встановлений спостереженнями.

Також серед складноцвітих трапляються так звані компасні рослини. Опівдні вони розташовують листки ребром до падаючого на них світла, при цьому один широкий бік листкової пластинки спрямована на схід, а інший – на захід. Таке розташування листків захищає від перегріву сонячними променями та сприяє зменшенню транспірації без зниження інтенсивності фотосинтезу. З таких рослин в парку можете побачити латук компасний (LactucaserriolaTorner), він росте як бур’ян на городах, засмічених місцях.

Окремі види складноцвітих чутливі не тільки до світла, а й до вологості повітря, тому вони можуть слугувати своєрідними барометрами. Наприклад, якщо кошики одного з представників флори Парку – осоту городнього (Cirsiumoleraceum (L.) Scop.) у більш-менш ясний день не відкриваються, то велика ймовірність того, що наступного дня падатиме дощ. Вид часто трапляється на вогких луках, у заболочених чагарниках, вільшняках, на берегах річок.

Не менш цікаві пристосування складноцвітих до поширення плодів. Тут багато анемохорів (плоди рослин, які поширюються за допомогою вітру). Велике значення для цього має „чубчик” плоду з гігроскопічними волосками різної будови. Функцію «літаючого апарата» такий чубчик може виконувати тільки в суху погоду. Для прикладу можна навести таких «чубатих» представників флори РЛПН:

  • будяк дужчий (Carduusacanthoides L.) – на пасовищах, ялівцевих пустищах, біля доріг, зрідка;
  • (Carlinavulgaris L.) – на ялівцевих пустищах, часто;
  • осот городній (Cirsiumoleraceum (L.) Scop.) – заболочені луки, сіровільшняки, часто;
  • осот болотяний (Cirsiumpalustre (L.) Scop.) – заболочені луки, ліси, спорадично;
  • кульбаба лікарська (Taraxacumofficinale Weber in Wiggers s.l.) – на луках, галявинах, узліссях, зрубах, звичайно

У видів складноцвітих, що ростуть біля води, насінини розносяться водою, наприклад, у череди. У Парку є зафіксованих два види цього роду:

  • череда поникла (Bidens cernua L.) – луки, на перезволожених місцях, у канавах, спорадично по всій території парку;
  • череда трироздільна (B. tripartita L.) – луки, на перезволожених місцях, у канавах, спорадично по всій території парку.

Трапляються також насінини, які можуть „відповзати” на певну відстань від материнської рослини. Чубок таких рослин надто малий для анемохорії. Це відбувається завдяки гігроскопічним рухам щетинок „чубчика”, які за значної вологості згортаються як парасолька, а у суху погоду – розгортаються. Таким чином насінина здатна „повзати”. Таке пристосування до поширення насіння властиве волошкам, їх у парку – шість видів:

  • волошка лучна (Centaureajacea L.) – на післялісових луках, узліссях, звичайно;
  • волошка м’яка (C. mollis Waldst. et Kit.) – трапляється на місці хатнищ, колишніх садів, очевидно вид брався із природи і культивувався як декоративна рослина, природних місцезнаходжень насьогодні не виявлено;
  • волошкакарпатська (C. phrygia L. subsp. carpatica(Porc.) Dostal (C. carpatica(Porc.)Porc.)) – післялісові луки, узлісся, спорадично;
  • волошкафрігійська (C. phrygia L. subsp. phrygia) – на луках, узліссях, часто;
  • волошкарейнська (C. rhenana Boreau (CentaureastoebeL.)) – на залізничній колії, рідко (село Сянки);
  • волошкаскабіозоподібна (C. scabiosa L.) – на сухих луках, зрідка.

Згадаймо й про деревні види флори парку «Надсянський». Основний лісоутворюючий листяний вид – бук лісовий (Fagussylvatica L.) з родини Букові (Fagaceae). Буковим лісом вкритий хребет Бучок. До цієї ж родини належить дуб звичайний (Quercusrobur L.), щоправда вид на території Парку трапляється зрідка.
З родини Березові (Betulaceae) у РЛПН зафіксовано наступні види:

  • вільха клейка (Alnusglutinosa (L.) Gaertner) – росте на заболочених місцях, спорадично;
  • вільха сіра (A. incana (L.) Moench) – уздовж струмків, біля річок, спорадично;
  • вільха зелена або лелич (A. viridis(Chaix) DC.) – у підліску, на узліссях, уздовж струмків, ним заростають старі перелоги, спорадично;
  • береза звисла (Betulapendula Roth) – на зрубах, у листяних і мішаних лісах, часто;
  • ліщина звичайна або горішник (Corylusavellana L.) – у лісах, на зрубах, спорадично.

Широко представлена у флорі РЛПН» родина Вербоцвіті (Salicaceae). Ось кілька представників цієї родини:

  • тополя чорна (Populusnigra L.) – трапляється на зрубах, у вільшняках, спорадично;
  • осика (P. tremula L.) – на узліссях, зрубах, у світлих лісах, часто;
  • верба біла (Salixalba L.) – на берегах рік, вологих луках, спорадично;
  • верба вушката (S. aurita L.) – на болотах, у перезволожених місцях, спорадично;
  • верба козяча (S. caprea L.) – на вологих луках, берегах рік, у вільхових лісах, спорадично;
  • верба п’ятитичинкова (S. pentandra L.) – на заболочених луках, берегах рік, у заболочених лісах, спорадично;
  • верба прутоподібна (S. viminalis L.) – береги водойм, рідко (с. Боберка).

Верби разом з калиною (Viburnum opulus L.), родина Жимолостеві (Caprifoliaceae), полюбляють рости близько водойм. Це влучно зауважено і відображено у народному фольклорі. Як, наприклад, у ось у цій легенді: «Жили колись в одному селі мати Верба та її дочка Калина. Мудра й мила зростала дівчинка – мало хто вже таких дітей пам’ятає. А до того ж чарівницею вона була: всі трави із землі піднімала, пташок лікувала, дерева від хвороб рятувала. Не було дитини вродливішої і добрішої душею. Та довідались про чарівницю Калину вороги. Вирішили її згубити, щоб землю українську багату завоювати, хвороби і зло на людей напустити. День був ясний, мов золотом гаптований, коли пішла дівчинка коси травам розчісувати, горобчиків годувати, льон, дощем прибитий, із землі піднімати. Довго ходила Калина, стомилась, до криниці підійшла. Схилилась над нею, у жменю води взяла і краплинку пташці дала. Аж раптом почула рідний неньчин голос: «Калино, Калино, не пий водиці…». Дівчина дуже хотіла пити й не звернула на це увагу. Та тільки-но перші краплі піднесла до губ, пташина маленька крилом їх збила. Вдруге воду до губ піднесла – і навік деревом, – калиною над водою зросла… Бігла мати. Плакала. Шукала, та вже доньки любої не застала. Натомість гарне і пишне деревце стояло, сльозинками-намистинками сяяло. Схилилася мати над криницею, затулила серцем ту воду-кровицю і проросла над нею вербицею. Минуло відтоді багато років, та матуся-верба все оберігає водні джерела, аби люди ніколи не зазнали лихих чарів». А в народі шанують ці рослини: «Не ламай калину, – образиш дівчину, не рубай вербу, –накличеш біду…».

Рослинність 

Панівним типом природної рослинності на території Парку є ліси. Первинно на території Надсяння. як у Турківсько-Старосамбірському геоботанічному районі загалом, були сформовані рослинні пояси букових лісів (переважно на південних мегасхилах), ялицево-букових (переважно на північних мегасхилах). Смереково-ялицево-букові ліси мали обмежене поширення, були приурочені до високогір’я, зокрема до камянистих схилів холодних урочищ. Під впливом німецької лісової школи, що орієнтувалася на монокультурне лісове господарство, поступово букові, ялицево-букові та буково-ялицеві ліси були трансформовані у монодомінантні смеречники. Крім антропогенного чинника, природну зміну порід спричиняли й природні умови, оскільки північні мегасхили Бескидів перебувають у так званій зоні «дощової тіні», яка характеризується високою хмарністю, малою кількістю сонячних днів і низькою сонячною радіацією, помірним та прохолодним кліматом і значною кількістю опадів (до 1000 мм на рік). У таких умовах смерека європейська та ялиця біла відзначаються високим життєвим потенціалом і тому мають вищу конкурентну здатність порівняно з буком лісовим.

Зараз до складу земель РЛПН належать ліси держлісфонду ДП „Боринське лісове господарство”, які включають ліси 1-23 кварталів Боринського (1391 га) та 1-24 кварталів Яблунського лісництва (2498 га). Окрім лісів держлісфонду, до Парку також належать лісові землі комунальної власності Турквіського лісогосподарського підприємтсва „Галсільліс” - 1-9 квартали Лімнянського лісництва площею 85 га, 38-60 квартали Турківського лісництва площею 2512 га. Основними деревними породами на території ДП „Боринське лісове господарство” є ялиця біла (32% ), ялина європейська (49% ), бук лісовий (17 %). Найбільшу площу займають середньовікові насадження ( 45 % ), значно меншу молодняки (14%) та пристигаючі й стиглі насадження (відповідно 12 і 6%). Порівняно з лісами державної форми власності, комунальні ліси зазнали масштабніших територіальних і структурних змін, які негативно позначилися на їх стійкості. Як у Лімнянському, так і в Турківському лісництвах „Галсільлісу”, переважають молоді й середньовікові деревостани, оскільки стиглі ліси були вирубані, значні площі займають незімкнуті лісові культури та зарослі чагарників ліщини, сірої вільхи, ялівцю, бузини та інших деревних порід.

Серед природних лісових угруповань в РЛПН найбільш цікавим є урочище "Бучок" (1391 га), розташоване у прикордонній смузі РЛПН. На Сянському вододільному хребті є місця, де збереглися природні масиви букових, ялицево-букових та смереково-ялицево-букових лісів віком 70-80 років. В урочищі "Бучок" виявлені фрагменти природних букових і ялицево-букових деревостанів пралісового характеру. Для їх охорони проф. С.Стойко запропонував створити чотири лісові резервати, а саме у Боринському лісництві – буковий резерват "Бучок"(7,3 га), буковий резерват "Ліски" (3,0 га), ялицево-буковий резерват "Ліски" (2,7 га); лісові резервати в Яблунському лісництві – ялицево-буковий резерват "Сянське" (25 га), ялицево-буковий резерват "Сянське" (24 га).

comments powered by Disqus